Нехтування авторством у віртуальній літературі має глибоке коріння. Від початку анонімність для Інтернет-користувача була незаперечним правом і давала учаснику Інтернет-спільноти свободу дій та самовираження.
Так чи інакше, віртуальна особистість, як би вона не була схожа на реального автора, є лише віртуальним аналогом реальної особи, що також згубно відображається на сприйнятті автора. Нехтування авторством так, як у випадку з фольклорною творчістю (в рамках якого це обумовлено, в першу чергу, усною передачею тексту), сприяє появі незліченних варіантів одного і того ж тексту, ніби повертаючи нас в додрукарську епоху, що свідчить про пластичність мережевих текстів.
В Інтернет-просторі автор має можливість не тільки «передбачити» свого читача і створити текст у відповідності з власною інтуїцією. З цього приводу писав Умберто Еко у збірнику «Роль читача. Дослідження по семіотиці тексту», про роль почутого голосу читача, його вимог, причому в реальному часі та в процесі створення твору. Віртуальні автори найчастіше публікують свої тексти порціонно, а процес створення тексту і його публікації іноді сильно розтягуються у часовому проміжку.
І якщо Еко говорив про читача як про модель в мережі, то тут читач знаходить плоть і голос та стає тією силою впливу на творчий процес.
