Доповідь до 30-ї річниці Незалежності України "Моя любов до тебе, Україно, не висохне, не витече, не вмре…"

                 Моя любов до тебе, Україно,

                Не висохне, не витече, не вмре…

           Україно моя, моя люба Вкраїно,

           Чим я втішу тебе, чим тебе заспокою?

           – Чи про те розкажу, як тебе я люблю,

            А чи піснею горе твоє я присплю,

          Чи слізьми розіллюсь, мов сирітська дитина,

           – Чим тебе заспокою я – бідна людина,

           – Скажи, моя люба Вкраїно, – Вкраїно моя!

                                                (П.Г. Тичина)

 

Україно! Ти з твоїми степами і лісами, полями і цілинами, різнотрав’ям і хащами лісовими вічно жива, вічно юна, вічно прекрасна і вічнорозцвітаюча.

   Ти мавка польова, уквітчана вінком із безсмертника і фіалок. Ти – «Русалка Дністрова» з усіма твоїми казками-приказками, піснями, думами, легендами, що чарують звуками рідної мови.

   Ти – голубка, що, злітаючи в небо, прагне до миру, до світла, і сама є джерелом світла і миру. Ти, як метелик, що, пурхаючи в променях сонця, переливається всіма кольорами веселки, своєю красою уособлюючи красу цього мінливого та непередбаченого світу…

   Україно! Великомученице моя! Скільки горя довелося тобі перетерпіти, доки здобула ти довгождану волю: тебе нищили і вбивали, палили і топтали, рубали і різали… І плакала над тобою веснянка тихими світлими сльозами-дощами, і ридали твої калини та верби зливами, що сірими стінами ставали над твоїм молодим світанком… І обертались твої зорі вечірнії на комети, і пролітали по темному небу, нещастя віщуючи…

                                      Згадаймо тих, хто взяв свій стяг.

                                      І з ним пішов на хресні муки…

                                      Над ними сам Господь простяг

                                      З любов’ю розпростерті руки…

   Україно! Нерозумними дітьми своїми заживо в теплу землю зарита у савані з білих квітучих вишень. Хрещатим барвінком уквітчана твоя могила, і співають над нею псалми солов’ї дзвінкоголосі…

   Ні, то не псалми, то гімни величальні! І ти, в квіті вишень та барвінку, як щаслива наречена, як повновладна царівна всієї краси світу твого. Ти освячуєш землю нашу промінням сонця яскравого, місяця лагідного, зір ясних і гарячих… І підносишся ти над світом у короні з пшеничного золота, у калинових шатах, вічна царівна, чия влада незаперечна, кров’ю виписана, мечами вирубана на граніті історії. Вічна Берегине моя, нескорена мати-Вітчизно, Україно!

   Новітня Україно! В сьогоденні оновлена з минулого до майбутнього. Що несеш ти в завтрашній день? Які мрії? Які сподівання? Та хай би там що не сталося, вір – зірка твоя не згасла на небосхилі. І це не гірка зоря-полин, а тиха зоря світанкова, що ніжним непорочним сяйвом своїм оберігає твою долю, твою дорогу на всі віки…

   Україна, як і інші країни світової цивілізації, є неповторною і своєрідною. Вона має свій історичний шлях пошуку істини з перемогами, поразками і розчаруваннями, надією і вірою в майбуття щасливого і радісного життя тих, хто носить достойне ймення – українець.

                           Я – українець! Вірою і кров’ю

                           Моє коріння тут, у цій землі.

                           Вона моєю живиться любов’ю,

                           А я страждаю болями її.

                           Я – українець! Й цього не відняти.

                           В моїй душі співають солов’ї.

                           Були такими мої мама й тато,

                           Й такими будуть правнуки мої!   (Анатолій Матвійчук).                     

   Я –  теж українка, моя  Батьківщина – Україна, моя земля – українська, мій рід – український. Як важливо зрозуміти ці прості формули для кожного з нас, і як це важко дається у вирі сьогодення.

   Виявляється, ще тяжче зрозуміти місце України в навколишньому суспільному світі, коли чуєш гасла геополітиків і геостратегів: «До Європи!» Це ж куди? І головне – звідки? Для того, щоб знайти відповіді на ці та інші життєво важливі запитання, треба хоча б розпочати пізнання великої і славної історії української державності.

   Хто не знає своєї історії, той просто не має майбутнього. Це не вдасться без наукових знань, законів розвитку суспільства, нації, держави, культури, духовності, права і, звісно, самої людини з її святинями.

   Із здобуттям незалежності нашої держави надзвичайно гостро постала проблема реального утвердження української мови в усіх сферах як офіційного, так і неофіційного життя. Адже душею кожної держави є нація. Народ, не об’єднаний однією мовою, не може бути нацією. Тому кожна держава, дбаючи про своє майбутнє, першорядної ваги має надавати сприянню та поширенню державної мови.

   Відродити Україну без відродження української мови неможливо. Найкраще, коли рідну мову діти засвоюють від батьків, адже розпочинається дорога до пізнання з народження дитини, з формування її душі, як говорять, з колиски.

   Проте специфічні умови  існування  нашого народу часто порушують цей природний процес. Тому в історії України звичні випадки, коли до рідної мови значна частина українців повертається лише у зрілому віці, а то й ніколи…

   …Знаємо, терниста доля випала Україні, спіткалася не раз,  та  вставала, розправляла  свої плечі і йшла вперед… Із кривавою посмішкою на вустах, зі словами молитви, з українським переконливим словом…

                                              Ради тебе перли в душі сію,

                                              Ради тебе мислю і творю…

                                              Хай мовчать Америки й Росії,

                                              Коли я з тобою говорю…

    «Українська мова у багатстві, витонченості і гучності форм не поступається жодній із сучасних літературних мов… і не бідна аж ніяк на поняття, аби нею заважко було перекладати глибину філософських думок і змальовувати високохудожні образи. Це не мова простолюду тільки, як твердять московські невігласи, а мова цілої нації, політичне майбутнє якої іще попереду, але чиє місце на право самостійного розвитку в ряду цивілізованих народів уже завойоване й не може бути зайняте ніким іншим»

                                                                                    Михайло Драгоманов

    Сьогодні ми вживаємо багато афоризмів про те, що «Спочатку було Слово…» і що з ним сталося потім, мудрих думок про те, що мова є етногенетичний код нації. Бо так воно є. Гумбольдт сказав: «Мова народу – це його дух, і дух народу – це його мова», і йому можна вірити, він був німець, і українського буржуазного націоналізму йому не закидали…

   Отже, мова народу не лише відтворює історичний шлях його розвитку, а й моральні цінності, його емоційний світ, його спосіб мислення.

   Мова виконує роль основної розпізнавальної ознаки етносу і є основним засобом збереження його духовної самобутності. Вона – основа культури. В культурі закодовано досвід нації через посередництво національної мови. Неповноцінне функціонування мови веде до неповноцінного функціонування культури, і останнє веде до неповноцінного функціонування держави. Чому ж ми тоді дивуємося, що ходимо вже кілька років по колу, як сліпий шахтарський кінь, і не можемо піднести ані економіки, ані рівня законності, ані добробуту?..

   …Здогадуємося, кому економічна криза в Україні була б просто дарунком, а девальвація гривні – Божим даром. І мовні конфлікти, запущені як епідемія в різних регіонах – найкращий спосіб скаламутити водичку, в якій недруги хотіли б спіймати велику рибку… Але в брудній калюжі така не водиться…

 Українська інтелігенція, яка пережила війни і голодомори, кулаги й чорнобилі, чудово розуміє ці маневри. Розуміла б їх влада, якби складалася з інтелігенції, чиїм хлібом є духовність, а не бізнес… Нами постійно правлять ті, хто не гребує розпродажем України.

 Лесь Танюк колись написав: Її сікли в кривавий ростбіф.

                   Батожили – чужі й свої…

                   І продавали – оптом й вроздріб –

                                   Обез’язичену! – її…

   І тут треба вдумливо і ретельно вчитуватися в мудрі рядки Тараса Шевченка. Отже, мова –  один з найпотужніших чинників єднання невпорядкованих енергій. Знищити мову не можна, це все одно, що спробувати запломбувати Ніагару.

   Вмирає мова в устах народу – вмирає народ. І якщо людська душа здригається від убивства людини, то що вона повинна відчувати, коли робиться замах на цілий народ? А ми пам’ятаємо Закон Верховної Ради СРСР «Про мови», що чинив замах на український народ, бо відбирав у нього мову двомовністю.

   Сьогодні знову когось турбує ця сама двомовність… Але ми, українці, люди терплячі, довго, як кажуть,  запрягаємо, але якщо вже запрягли, то пісні «Розпрягайте, хлопці , коней» не співаємо… Ми маємо інші пісні, і їх справжнім українцям треба було б знати…

   Колись Карл Маркс сказав, що чужою мовою розмовляє у державі або гість, або найманець, або окупант, який нав’язує їй свою мову… – не материнську, а матірну… А що ж у нас ?

    Ми шануємо мови Шекспіра і Пушкіна, Гете і Конфуція, але ми є народ Шевченка і Лесі Українки, Василя Стуса і Олександра Довженка, Дмитра Білоуса і Йосипа Дудки, і в нашім краї панувати не дамо нікому! Ми не дозволимо перетворити Україну на смітник інших культур і цивілізацій!

А сонце для всіх одне і Бог – один. Кожен повинен говорити своєю мовою, мовою землі, маленьким, але міцним  корінцем якої  він є.

   Ще Ярослав Мудрий встановив якнайвищі свята – День Держави і День мови. Причина зрозуміла: як зазначив видатний педагог К. Ушинський : «Мова народу – кращий, що ніколи не в’яне й вічно знову розпускається, цвіт усього його духовного життя, яке починається далеко за межами історії. Мова – це природа й історія, філософія й доля народу, найуніверсальніша форма вираження його Буття і Свідомості, таланту й вічності, органічного зв’язку з Землею і Небом».

   На жаль, для декого рідна мова – лише навчальний предмет. Насправді мова – явище всеоб’ємного єднання, і має вона не лише буттєво-досвідну основу, а й трансцендентну. Як писав великий Тарас Шевченко:    «Знать, од Бога і голос той,     і ті слова   ідуть меж люди».

   Тому то, наголошував К. Ушинський: мова – це сама сутність народу, гарант його життя, і в разі втрати – «навіть нову Батьківщину може створити народ, але мови – ніколи: вмерла мова в устах народу – вимер і сам народ».   .

   Нерідко можна почути: але у нас немає справжнього Закону про мови! А в Конституції говориться про вільний розвиток і інших мов. Все – правильно. У демократичній державі має здійснюватися право громадян на задоволення їхніх етнокультурних потреб. Але ті права не можуть протиставлятися загальнонародному обов’язку, бо інакше пануватиме не Закон, а сваволя, і не гармонізація, не розквіт культури, а її занепад.

   В Україні можна часто почути не просто про двомовність, а й полі- культурність та полідержавність орієнтацій, аналогом яких постає найганебніше явище людського існування – двоєдушність та хисткість ідеалів і переконань, байдужість до історичних надбань поколінь, зрадливість та байдужість до найрідніших  і найвищих святинь.

   Мовний нігілізм – це національно-державний антипатріотизм, зерно розбрату й антипатії між людьми. Але мова повинна вистояти, як і патріоти України у всі часи. Тому світ повинен визнавати: Українська держава всією силою влади захищає свій найвищий пріоритет – державну мову. А суспільство в ім’я єдності та культури для опанування мовою створює курси, організовує фестивалі та конкурси, винагороджує вчителів української мови! Пишається нею! Бо без цього наш народ і держава не матимуть доброго майбутнього.

                                         О рідна  мово, для мого народу

                                         Ти і душа, і джерело.

                                         Знайду й нап’юсь твоєї вроди,

                                         Схилю перед тобою я чоло…

   Українська мова рідна для переважної більшості громадян України. Вона одна з найдавніших і найрозвиненіших мов світу – в ній до 35 тисяч слів. Український народ склав цією мовою  десятки тисяч пісень, виховав світові багатьох великих Українців. Українською мовою можна висловити, передати, описати будь-які думки та почуття – все, що люди бачать, чують, відчувають, знають, вміють, хочуть і можуть.

   Наші пращури віками творили свою мову й боронили її від утисків і приниження різних поневолювачів, а, створивши, – зберегли як особливо багату мову слов’янства для нинішнього й прийдешнього поколінь. Та не всі українці це розуміють. 

Хтось із митців сказав «Скільки мов ти знаєш, скільки разів ти Людина». Так, але ж наша – українська, і вона має бути найпершою, найвищою, найяскравішою…  Знаменитий педагог К. Ушинський абсолютно заперечував вивчення в національній початковій школі мови, близької рідній. «У такому випадку дитина не матиме можливості вивчити  досконало ні рідну мову, ні близьку до неї. А українська мова знову може залишитися упослідженою і не зайняти належного їй місця в державі, оскільки не займе відповідного місця у свідомості дитини», – говорив він.

   …Згадується приклад патріотизму: 21.01.1978 року в Каневі, на могилі Тараса Шевченка, облившись бензином, спалив себе Олекса Гірник на знак протесту проти русифікації та поневолення України Москвою…

. Зі спільного джерела, з давньоруської словесності беруть свій початок мови трьох народів – українського, російського, білоруського. На давніх слов’янських землях наливалося життєдайною силою, вбирало веселкову багатобарвну красу українське слово…  А дві рідні мови, дві сестри з чиєїсь немилосердної руки мають бути ворожими та щохвилини змагатися: хто головніший у себе вдома… Прикро!… Звичайно, в Україні – українська, і не інакше!!!

   «Той факт, що наша мова ще жива, дорівнює тому факту, що « ще не вмерла Україна». І не останнє місце в цьому посідає природна живучість такого непересічного феномена національного імунітету проти іншомовного вірусу, яким є українська пісня», – сказав в одному із своїх виступів наш земляк, народний артист, професор Анатолій Мокренко.

   Не можна не згадати про українську народну пісню, яка крилами мови та мелодії летить у синю далечінь і розгорається гарячим полум’ям Добра, Щедрості, Надії і високих Мрій… Всемогутній Бог витворив нашу націю єдиною з-поміж інших не в основній природній зоні, а в перехідній (лісостеп). Це, з одного боку, не дає їй спокою, оскільки виткана вона вся із протиріч, а з іншого – вклала в наш образ мислення і характер не лише практичність і ліризм одночасно, а й нездоланний потяг до зірок. Тому саме українці і дали людству протягом Х1Х і ХХ ст.. українську  Пісню, український  Хліб і українські Крила – найчисельнішу у світі народну пісню, яка стала основою всієї нинішньої європейської класичної музики. Давши людству пісню, українці дали йому Душу. Українську Душу!

   Українська пісня – чи не останній оберіг нашого слова, нашої мови. Адже навіть давно зрусифіковані українці часом співають українські пісні забутою мовою під тиском генетичного поклику. Сплав  слова і мелодії як вияв національного почуття нерозривний і, на щастя, не піддається перекладу на чужу мову не як текст, а як пісня. Воістину, останній бастіон, на якому захищається від зникнення мова… Це український спів, що в тисячоліттях нашої історії пов’язує сотні поколінь нашим словом і нашим духом, бувши і радістю, і тугою, і торжеством, і сповіддю, і клятвою, і молитвою. Бо в ньому – вся Україна.

   І знову, що ж означає для нас рідна мова? Рідна мова – це мова, з якою людина входить у світ, прилучається до загальнолюдських цінностей. Людина стає свідомою, опановуючи мову своїх батьків. Тому в літературі всіх народів поняття рідної мови виступає поряд з поняттям рідного краю, батьківської хати, материнського тепла, вітчизни. Рідна мова сприймається не просто як засіб комунікації, не тільки як знаряддя формування думок, а значно інтимніше – як одне з головних джерел патріотичних почуттів, як відображення духовно-емоційної сфери людини.

   Рідна мова єднає народ у часі і просторі. Тому духовні проводирі нації постійно звертаються до своєї мови, як до основи народності, найбільшого духовного багатства, животворного джерела повноцінного розвитку. У зверненні до носіїв української мови Максим Рильський писав: «Мова – втілення думки. Що багатша думка – то багатша мова. Любімо її, вивчаймо її, розвиваймо її! Борімося за красу мови, за правильність мови, за приступність мови, за багатство мови!».

      Емоційна небайдужість до рідної, материнської мови посилюється тим, що від першого сказаного дитиною слова до її повного занурення в океан слів триває постійна творча робота думки, тоді як оволодіння іншими, нерідними мовами, – це вже не стільки пізнання, стільки перекодування пізнаного, активна робота пам’яті.

      Цілі покоління українців виростали, вивчаючи дві штучні мови – українську і російську за підручником «Рідна мова». « Якщо колективізація відірвала людину від землі, то мовна політика минулих років відірвала її від свого народу… Людина без коріння стає перекотиполем, вона втрачає найбільш емоційно наповнені поняття – дому, родини, рідного краю,  – образи, на яких будується духовна гармонія  зі Всесвітом. Ім’я такій людині – яничар…», – писав Степан Гавриш.  Мова, на відміну від матеріальних атрибутів, має цінність лише тоді, коли перебуває у своєму органічному середовищі, у свідомості та серцях першоносіїв. Ніхто не зможе замість нас її оцінити, розвинути і піднести її як подарунок. Ми говоримо, що є європейською державою. Але де у світі є подібне ставлення до державної мови? Саму державу, європейську, треба виплекати. А мова – це те, що відрізняє людину від мавпи. Саме мова відрізняє державу від території з компактним проживанням певного етносу. Ми часто ходимо навшпиньки у власному домі, живемо, оглядаючись, говоримо тихо, аби не образити когось, аби  не викликати чийогось незадоволення…

   Думаю, саме національної свідомої еліти нам бракує у верхніх ешелонах влади, тому що захистити і відстояти українські національні інтереси може тільки і виключно вона. Бо ніколи еліта, яка не пов’язана з народом, відстоювати його інтереси  не буде.   Саме від нас залежить національне та патріотичне виховання народу. Зараз патріотом бути невигідно і політично, й економічно, і фізично. Але дуже просто зробити навпаки, не вкладаючи ніяких коштів, – потрібно лише виявити волю.

   Не повинно бути державного чиновника – від міністра до судового виконавця – який не володіє державною мовою і не використовує її у своїй діяльності. Мова для молодої української незалежності – справа не просто значуща, а вирішальна. Не буде своєї мови – не буде й держави.

   Українці – не єдиний народ, якому доводилося практично з нічого відновлювати втрачену мову, але ніхто з цих народів не ставив під сумнів необхідність зробити все необхідне для її відновлення. Мова, яка більше трьохсот років інтенсивно витіснялася з ужитку, потребує дбайливого і постійного піклування, серйозної підтримки і максимального сприяння. Забезпечити все це можемо лише ми самі.

   Також важливо, щоб відродження української мови сприяло консолідації українського суспільства і нації, а не навпаки. Ніяким чином не можна допускати «ворожнечі» прихильників того чи іншого правопису, того чи іншого шляху, а чи темпів відродження української мови. Мовний ренесанс в Україні має об’єднувати, а не роз’єднувати громадян.

   Великі поети – вічні супутники свого народу і цілого людства. Таким вірним та благородним супутником на дорогах століть став для України її гордість і слава – Т. Г. Шевченко. Саме він звів величну будівлю української мови своєю дивовижною книгою, ім’я якій – «Кобзар». Він – квіти поетової душі, рідні діти його серця. Це справжні перлини, які своєю чарівністю бентежитимуть серця читачів, скільки світ стоятиме…

    Катерина Мотрич у своїй «Молитві»  зворушливо, але урочисто звертається:   Мово! Пресвята Богородице мого народу! З чорнозему, з любистку, м’яти, євшан-зілля, з роси, з дніпровської води, від зорі та місяця народжена…

      Стражденнице, великомученице. Матір Божа наша, в Сибір і на Колиму погнана, в соловецьких ямах згноєна, за моря й океани розвіяна, голодомором викошена, лютим чоботом розтоптана, стонадцять раз розстріляна, чорнобильською смолою засіяна…

   Мово наша, убога прочанко з простягнутою рукою!

   Осквернена й знеславлена своїми дітьми.

   Прости їх, рідна! Прости гріхи їхні вільні і невільні, прости той чорнобильський плід і те дике зілля, що густо вродило на нашому трагічному лану…

   Стаю перед тобою на коліна і за всіх благаю: прости нас, грішних, і не ховайся за чорнобильську межу, а повернися до нашої хати, звідки тебе вигнано, вернися до нашого краю…

                             Міцна хай буде вся наша родина,

                             Своє коріння і плекаймо, й бережім !

                             Хай українська мова солов’їна

                             Підніметься і зазвучить, як ГІМН!  

Багатостраждальна моя Україно… Мученицька доля випала тобі упродовж багатьох століть. Палили тебе, топтали вороги-чужинці. Боліло твоє знеможене тіло, а ще більше боліла душа від того, що серед твоїх кривдників були і твої власні діти, яких ти виносила в своєму лоні, вигодувала, підняла на ноги, а вони зневажали тебе, відмовились, відцурались твоєї мови, відцурались свого роду.

І все ж, попри всі негаразди була ти і щасливою, бо не всі твої діти покірно сприймали образливе прізвисько “хохол”, а гордо понесли у світ високе звання українця, ніколи не забували, хто вони і “яких батьків діти”. Щаслива ти, моя Україно, що понад усе в житті вони любили тебе, свою неньку, “свою Україну убогу”, і за твої болі, за твої страждання йшли на Голгофу, карались, мучились, але не каялись. Пишайся ж, матусю, такими дітьми. До них належав і твій син Тарас. Важке життя судилося йому. Народжений матір’ю-кріпачкою, він прожив таке мученицьке життя, що його вистачило б на десятьох. 
          З дитинства Шевченко-кріпак зазнав страждань, знущання панів. Не було в Тараса ні справжнього дитинства, ні справжньої юності. Він став вільною людиною, коли йому виповнилося 24 роки. Здійснилась його давня мрія. У 25 років, маючи можливість купатися в славі, Шевченко вибирає дорогу Ісуса Христа: цілком присвячує себе служінню Україні. Вже через два роки він видає збірку поезій “Кобзар”. І в ній молодий поет питає: “Чия правда, чия кривда і чиї ми діти?” 
           Незабаром Шевченко їде на Україну. Особистим горем були для нього страждання кріпаків. Тарас Шевченко був братом народів по духу, його серце билося в один такт із народним серцем. Потім уже в Києві поет вступив до Кирило-Мефодіївського братства, за що його 1847 року заарештовано і відправлено спочатку до Петербурга, а потім у далекі оренбурзькі степи. Але і в тюрмі, і на засланні він не перестає писати про тяжку долю України, ні на хвилину не полишає думати про свій народ. Відпустили його 1868 року, і він одразу ж ще на Україну, відвідує друзів. 
І де б він не був, звідусюди йшли до нього люди за порадою, за захистом, за надією. Він хоче залишитися в рідному краю, та влада забороняє, і цього разу Тарас Шевченко вже назавжди покидає Україну. Покидає з тяжким настроєм, з нездійсненними планами. І тепер на Шевченка чекає повна самотність. 
Ось так і прожив своє життя Тарас. Мріяв жити на своїй землі, насолоджуватися її красою, та його долею розпорядилися інші. Як злодія виганяли його з рідно! хати, а весь злочин полягав лише в тому, що заявив він про свій народ як про талановитий, працелюбний, гідний поваги, не міг змиритися з тим місцем, яке відводив українському народу царизм в тогочасній Росії. Скільки благ могло бути у Шевченка… Міг бути придворним поетом, міг навчатися в Італії, стати всесвітньо відомим художником… І ціна цьому, здається була не така вже висока — забути, що ти українець, що десь там, на далекій Україні, стогнуть у ярмі кріпацтва твої родичі, земляки, знемагає під панськими канчуками український народ. Багато хто так і зробив. Тільки не Тарас. 
          Він був поетом, якого до того не було: поетом для всіх, поетом народним, поетом гноблених, але не скорених. Він будив приспану націю, яку сплюндрували московські царі, якій судилося зазнавати наруги, страждати. 
Поет прекрасно знав історію України, знав причини занепаду рідного народу, знав його ворогів. Тому він так пристрасно заповідав усім, хто народився на цій землі: “Свою Україну любіть…” 
            Моральний обов’язок людини перед своїм народом Т. Шевченко вбачав у викритті кріпосництва і лібералізму, які заважали Україні підвестися з колін, посісти гідне місце серед незалежних держав. Боротьба Шевченка тому й тривала так довго, тому й була такою гострою, що це боротьба за душу українського народу. Відкрите серце народного співця щедро ввібрало в себе могутній волелюбний дух українського народу. В його поезії клекоче ціле море горя народного, в ній — невільницький поклик до помсти і порив до свободи, прагнення бачити свою землю такою, де 
…Врага не буде супостата, 
А буде син, і буде мати, 
І будуть люде на землі. – 

Тарас Шевченко в колі його сучасників був, як відомо, художником і поетом, бардом і дисидентом, солдатом і засланцем. Він не був ні політичним лідером, ні вождем суспільного чи народного руху, ні поводирем гайдамаків-повстанців.

Водночас за суттю всього зробленого ним, за підсумком усього життя став набагато більшим – Великим Кобзарем, котрий “отверз уста” “німим братам своїм” і заповів нам жити “в своїй хаті”, де “своя й правда, і сила, і воля”.

Для розтерзаної імперіями і пригнобленої кріпацьким гнітом України це була, кажучи сучасною мовою, програма політичного, соціального й національно-культурного визволення, проект розбудови незалежної держави. Саме тому Шевченко став духовним Мойсеєм українського відродження. І такими залишаться його роль і значення в історії України назавжди.

Однак треба пам’ятати й цінувати його і як людину, котрій випала стражденна доля. І саме як людині маємо простити йому “вольності”, слабості, а може, й гріхи. І не кидати в нього камінь, бо казав Ісус Христос: хто без гріха, той нехай першим кине в мене камінь.

Сьогодні ж, як відомо, є не лише бажаючі кидати каміння в Шевченка, а й новоявлені герострати, які роблять недолугі спроби спалити його всього. Не виходить. І не вийде. Бо є поезія Кобзаря, в якій виражена душа народу. І найперше – в ній виражена любов до України.

Важко навіть назвати іншого українця, для котрого ця любов була б такою абсолютною, вселенською, непорівнянною ні з чим сущим:

Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, 
Що прокляну святого бога,
За неї душу погублю!

Знаю, яку бурю дискусій викликали й досі викликають ці слова і в ортодоксів віри, і в атеїстів, і в усіх шанувальників творчості Тараса Шевченка. Втім, це інше питання – про Бога, про святу віру. Тут говоримо про українську національну ідею, зміст якої чимало наших політиків, політологів і різних щирих патріотів і досі з’ясовують.

Однак що дивно – навіть не згадуючи при цьому Кобзаря! Хоча цілком очевидно і зрозуміло, що витоки, суть і зміст національної ідеї – це передусім любов до своєї Вітчизни. І не просто любов, а й уболівання за її долю, за свій народ:

Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?

Актуальність цих рядків, як і загалом поезії Тараса Шевченка, за понад півтора століття не тільки не втрачена, а, навпаки, лише зросла. Адже коли перечитуєш цей та інші вірші, душа крається і болить.

Не лише за історію України, а й за її сьогодення. Справді, усім щедра та багата, вона знову розрита-сплюндрована, вкотре пограбована. Тільки вже не чужими, а своїми “копачами”.

Уявити себе без Шевченка – все одно, що без неба над головою. Він – вершинна парость родового дерева нашої нації, виразник і хранитель народного духу. Шевченко для свідомості українців – не просто література. Він – наш всесвіт. Явище Шевченка – виправдання України перед людством, підтвердження нашої національної повноцінності. Слово, яке не співвідноситься з його Словом,- нічого не варте. До Шевченка треба рости все життя. 
    Важко знайти українця, який би не знав хоча б кількох шевченкових рядків. Спробуємо з’ясувати, яку ж роль відіграв Т. Шевченко та його творчість у становленні незалежності української держави.
    Воля, незалежність… Не просто милі серцю кожної людини звукосполучення, це ті поняття, що визначають рівень суспільної свідомості. В ім’я волі, незалежності людська особистість споконвіків жертвувала всім – шматком заробленого в поті чола хліба, родинним затишком, не шкодувала життя, аби тільки не почувати себе підневільною, від когось залежною. В ім’я тієї ж волі люди гуртувалися в громади, викохували в собі свідомість такого поняття, як наша земля, наша держава і в ім’я незалежності єдналися, і збройно ставали на захист своєї землі від поневолювачів. Будьмо відверті й зізнаймося самі собі; наш, український, народ пустив за вітром величне й вагоме поняття – потребу суспільної єдності в ім’я державної незалежності, а відтак і особистої свободи.
    Шевченко є основоположником і родоначальником революційно-демократичного напряму нової української літератури. Саме в його творчості повно розвинулися ті начала, які стали провідними для передових українських письменників другої половини XIX – початку XX століть. Шевченко перший в українській літературі виступив як істинно народний поет, твори якого з усією повнотою відбили почуття й думки трудящих мас, їх віковічні визвольні прагнення:

         “За що ж боролись ми з ляхами?

             За що ж боролись ми з ордами?

          За що скородили списами

           Московські ребра??”

    Попередники великого поета в українській літературі в своїх творах критикували окремі явища тогочасного життя, як-от: знущання поміщиків з селян, хабарництво чиновників. Шевченко ж виступив як грізний суддя і обличитель усього самодержавно-кріпосницького ладу, як непримиренний ворог поміщиків і царизму. У його творах змальований новий позитивний герой – борець проти самодержавно-поміщицького ладу, борець за щастя народу.
    У своїх творах він випромінював на скривджених всю силу великої любові, цілий океан ніжності, а трагедію сироти чи вдови підносив до рівня світової трагедії. Давня, вільна Україна, Україна, що її захищали славні козацькі полки від усіх ворогів її свободи, – Україна, огорнена таємничими переказами й опромінена сяйвом великої слави, – це був образ, що мусив захоплювати й подальші покоління українського народу і тим більш, чим більше поневолена була його сучасність. Цей образ мусив будити в українського народу тугу за новою, так само вільною Україною. У поезії Тараса Шевченка українська свобода не мертва, а живе – так, як завжди живе все те, що співає народ. 

Майже вісімнадцять років, як проголошено незалежність України, а у нас ніяк не закінчиться те ненаситне первісне накопичення, “накопування”, “прихватизація”, дерибан. Уже чи не вся Україна – як розрита могила, а кінця-краю тому копанню й переділу-рейдерству не видно.

А що ж ми, “маленькі українці”, одвічні гречкосії? Знову терпимо-потерпаємо – хто здирство “не так тіїх панів, як тіїх підпанків” (Шевченко), а хто й наругу “пропорційної” до них влади.

Тепер ледь не в кожного другого власника фірми – тіньовий оборот і свій “трудовий кодекс”.

У Херсоні голодні робітники, з блідими схудлими обличчями – вже майже півроку без зарплати – захоплюють від безвиході не лише адмінбудівлі заводу, а й місцевої влади. На Київщині, у Бориспільському районі, у селі з красивою назвою Щасливе селяни два роки не можуть повернути вкрадену землю, і жодна влада не допомогла.

У Криму, в селищі Мирному, вже не стукають у двері господаря з ордером прокурора, а спершу кидають гранату.

І куди не поїдеш по Україні – отакі-то тепер “мирні” і “щасливі” міста і села – страшні наші “херсони”! З ким не поговориш – скрізь безгрошів’я, безробіття, безнадія. Хто терпить холод, а хто й голод. Кому ліки ні на що купити, а кому нічим і ніяк дістатись до далекої лікарні.

Походами на Київ відстоюють свої права водії, пекарі, аптекарі, малі підприємці. Знову готуються до походу шахтарі. А як “ощасливлює” жителів самої столиці київська міська влада на чолі з Черновецьким, встановивши воістину космічні побори за все на світі – за собак, за кішок, за вхід на цвинтар тощо – ні в казці не розповісти, ні пером описати.

“Німці такого під час окупації не витворяли”, – так тепер кажуть про “рідну” владу старожили Києва.

Зрозуміло, не від щасливого життя щороку з карти України зникають до тисячі сіл і хуторів. Лише цвинтарі стрімко розростаються, у два-три рази розповзлися за старі межі, йдемо передчасно до ями. До півмільйона щороку. А ще мільйони – і заради шматка хліба, і в пошуку просвітку в цьому житті – подалися в найми по усьому світу. Діти ж їхні при живих батьках застаються дома сиротами й напівсиротами.

Чому ж так? Звідки це горе? І куди ми взагалі йдемо? Очевидно, і вже давно зрозуміло – не туди. Не тією дорогою. Не за тими керманичами. Бо у них, лідерів нації, влади, у так званої еліти не так крається серце за Україну, за свій народ, як у Тараса Шевченка.

Бо вони, як писав Кобзар, люблять на братові шкуру, а не душу. А ще народна приказка каже: любив вовк кобилу та й зоставив хвіст і гриву. Отакою є, з дозволу сказати, “любов” наших нових господарів життя (як вони самі себе почувають) до свого народу, до своєї країни.

Отака їхня “любов”, звісно, не має нічого спільного з тією, з якої починаються патріотизм, національна ідея як така, служіння своєму народові. Отож треба визнати, що саме з відсутності у керманичів держави, бізнесової й політичної еліти національної ідеї, любові до України, яка передбачає й турботу про благо народу, тривають і перманентно загострюються політичні, соціально-економічні, фінансові, газові, бензинові, хлібні, м’ясні, молочні й інші кризи.

Подолати цей безлад, біду і бідність основних верств народу, розбудувати сильну незалежну державу, вийти на цивілізаційно-стовповий шлях соціального прогресу та благополуччя – ось що сьогодні означає любов до України, ось у чому суть національної ідеї.

А що робить для цього влада? Прикрившись ширмою світової кризи, вкупі зі своїми бізнес-патронами, вкотре так пограбувала і заощадження, і скромні доходи населення, як ніхто й ніде у Європі та цивілізованому світі. Якщо хто й сподівався останніми роками, взявши кредити, зіп’ятись на ноги, зажити по-людськи, то тепер згадують Кобзаря: “Добра не жди…”.

А ми – “славних прадідів правнуки погані”? Чи любимо Україну так, як Тарас? І головне – що робимо для того, щоб Україна не була убога, наче удовина хата край села?

Очевидно, нам потрібно змінювати владу, яка не виправдала довіри народу, по-іншому будувати державу й суспільство, за іншими законами. Пригадаймо – за Мудрого князя Ярослава з’явилася на нашій землі “Руська правда” – справедливий закон.

І піднялася, розквітла Русь Київська – найбільша на той час держава Європи, зібрана й охрещена якраз перед тим Володимиром Великим. Було також колись – не стерпів кривди козак Хмель на хуторі Суботові, махнув шаблею від Запорожжя й піднялася вся козацька Україна. І здолала чужу неправду, й здобула волю…

А хіба ми не розуміємо, що настав час писати “Українську правду” – народний Основний Закон? Хіба не ми, не громада, не громадянське суспільство маємо контролювати владу? У козацьких республіках Запорізької Січі та Гетьманської України вся влада була виборною та щорічно звітувала громаді. А хто не справлявся – того на гарматний постріл від влади.

Ще раніш, у Русі Київській, народне віче могло зняти і навіть вигнати з міста будь-якого чиновника, аж до самого князя, якщо вони зловживали владою. Щоправда, щодо князя існувало одне застереження – за згодою його війська (дружини). Отож, коли у народу і війська були й думка, і воля єдині – навіть князь тікав від справедливої кари у Тмутараканські землі.

Очевидно, що нам вельми бракує цих принципів народної демократії. Переконаний, що саме вони, доповнені найсучаснішими нормами, і мають стати серцевиною новітньої “Української правди”. Про це мріяв і Тарас Шевченко, коли ставив питання – а чи діждемося свого Вашингтона “з новим і праведним законом”?

Мабуть, знайдуться серед нас сучасні чи то Ярослав Мудрий, чи то Пилип Орлик, чи то інші мудрики та орлики. Беріться хутчіш за діло, пишіть новий і праведний Основний Закон, бо “народ замучений мовчить” не вічно. Вийде з будь-якого Суботова-Щасливого-Мирного ще один рішучий Богдан – стане за ним новий український Майдан.

Треба і все робити для цього, яким би не був важким щоденний труд і піт. А якщо виникне потреба захистити Україну, то кожен з нас має бути готовим сказати сам собі, як і Тарас Шевченко: “За неї душу положу”. Ось у чому повний зміст національної ідеї – не тільки любити Вітчизну, працювати задля її блага, а й бути готовим захистити її, навіть ціною власного життя.

Коли зима повертає на весну, приходять до нас березневі Шевченківські дні. І знову стукають у наші серця Тарасові слова: “Я так її, я так її люблю…”. І знаходять вони відгук у мільйонах українських сердець, будять ясні думки й породжують міць рук кожного. А разом вони є силою народною, здатною перетворити Україну на сучасну, демократичну, справедливу і, зрештою, будемо сподіватись – процвітаючу державу.

 

    Тарас Шевченко – символ чесності, правди і безстрашності, великої любові до людини. Вся творчість великого Кобзаря зігріта гарячою любов’ю до Батьківщини, пройнята священною ненавистю до ворогів і гнобителів народу. Його думи, його пісні, його полум’яний гнів, його боротьба за світлу долю трудового люду були думами, піснями, гнівом і боротьбою мільйонів.
    Поезію Шевченка люблять усі народи. Поет, який віддав усі свої сили боротьбі за визволення рідної України від соціального і національного гніту, виражав прагнення і сподівання всіх народів, всіх прогресивних людей світу.
    Вже більше ста років пройшло як перестало битися благородне, мужнє серце геніального поета-революціонера Тараса Григоровича Шевченка. Але світлий образ великого Кобзаря – безсмертний, як і сам народ, що породив його. Вічно нетлінна творчість геніального сина України жива подихом життя, биттям гарячого людського серця. Безсмертна могутня сила його таланту, проникливість і глибина його думки, мужність і ніжність його лірики, гострота і пристрастність його слова, мужність і пісенність його віршів, самовіддана любов його до своєї Батьківщини, до свого народу.

   Дорогий мій земляче! Україна – твій дім, а в рідному домі не шанують матері лише люди хворі й упосліджені. Якщо ти хочеш жити в цьому домі, в міцній і моральній державі, у заможному суспільстві, – шануй мову цієї держави. Є мова – є нація. Є нація – є держава. Без рідної мови нема свободи й волі, а за них «душу й тіло ми положим». Якщо буде треба. Бо не вмерла Україна. І не вмре ніколи. І якщо ти громадянин цієї держави, лише від тебе залежить, бути тобі її будівничим чи вбивцею. Бути господарем у своїй хаті чи згинути на смітнику історії. Третього не дано.

   Будьмо тими, хто віддає на загальне добро те, що в нього є, а не те, чого в нього нема… Лише тоді ми будемо українцями!

 Моє коріння тут, на цій землі,

Духмяною травою перевите.

І ластівки, й лелеки, й журавлі,

І жайвір мій, що оселився в житі…

І недаремно я життя живу,

І кожну мить збираю по краплині.

Люблю я квіти, скошену траву,

І як у лузі пісня птахів лине.

Моє коріння тут, на цій землі,

Яку не можна серцем не любить.

До болю рідне й миле все мені,

Тут слово мудре батьківське звучить…

Моє коріння тут, на цій землі,

Тож до народу і моє послання.

Дай, Україно, силоньки мені,

А українцям – миру і кохання!

Ми – сучасне покоління нової держави України. Найголовніше, що залишили нам наші предки – це велике прагнення волі. Ще з часів Київської Русі славні русичі виборювали його нескінченних битвах. Пізніше його високо піднесли на своїх корогвах козаки. Потім будівничі першої УНР. Тепер ми здобули цю волю. Віриться, що ми зможемо побудувати сучасну демократичну державу. За свою багатовікову історію український народ, обороняючи власні кордони, ніколи не спокушався на чужі землі. Він завжди жадав миру і братерства.

Важко не любити свій край, але ще важче його любити таким, яким він є сьогодні. Національно свідомі люди розуміють, як важко зараз у молоді виховати почуття патріотизму, а без цього почуття не буде й України. Зараз Україна потихеньку розкрадається, розпродується і руйнується. Врятує її лише патріотизм і національна свідомість. Яка ж позиція молоді у долі країни? Більшість людей говорять, що справа молодих – вчитися, а політика – це справа дорослих. Але з цим погодиться важко, бо саме від молодої суспільної свідомості залежить майбутнє України. На початку 90-х до молоді, яка протестувала проти влади, придивлялися, вивчали її. На президентських виборах молодь також показала свою високу політичну активність. Наші руки готові до перетворень, знання ми одержуємо надійні, в наших думках – чистий вогонь прогресивних змін. За останні три роки кількість молодіжних організацій зросла в чотири рази. Сьогодні Україна має найсильніший з усіх країн СНД молодіжний рух. Україна нам довіряє свою долю, покладається на наші знання і любов.

Але існує таке поняття як кульмінація. І саме нею є зведення наметового містечка на майдані Незалежності. Зараз молодь не тільки показує свою силу, а й проголошує свою позицію: ми спроможні посідати провідні місця у суспільстві! Ми здатні на боротьбу! І зараз, в такий скрутний для України час, коли її хочуть порвати на шматки, саме молодь з усієї України не дозволяє це зробити. Також наша країна стоїть перед вибором: щасливе майбутнє, розквіт держави чи кримінальне майбутнє і занепад українців як народу? Важливу участь у виборі бере наша молодь, яка обирає щасливе майбутнє, економічний, політичний і духовний розквіт нашої держави. Саме вона хоче, щоб наша держава була високорозвиненою європейською державою. Але кримінальна влада пригнічує, придушує ці зрушення лише на деякий час.

Молодь – рушійна сила і вона протистоїть владі у вигляді мітингів, страйків, демонстрацій, які зараз проходять на майдані Незалежності. Зараз там понад 2 млн. чоловік і всі вони за єдину Україну, за нашу Україну. Політики ділять Україну хто як може: на схід і на захід, на три сорти, на промислову частину держави і на неспроможну нінащо. Але ми повинні її зберегти цілою, єдиною і неушкодженою, бо в нас єдина мета – Україна свята.

Батьки і діти! Діти і батьки!

Нерозділиме і одвічне коло.

Ми засіваємо житейське поле,

І не на день минущий,— на віки.

Б. Олійник

        He можна бути справжнім громадянином своєї країни, коли ти не усвідомлюєш свого коріння, коли ти не знаєш історію свого народу і своєї сім’ї. В усіх народів світу існує повір’я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світу, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку, бо він загублений для свого народу.

Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України як до матері, що вічно страждає, питається:

Чи ти рано до схід-сонця

Богу не молилась?

Чи ти діточок непевних

Звичаю не вчила?

           Як бачимо з цих слів Шевченка, не вчити своїх дітей звичаїв, не передавати мудрість і досвід народу від покоління до покоління — це такий же великий гріх для матері, як і гріх не молитися Богові.

         Безцінним є й історичний досвід поколінь, тому перейняти його естафету, засвоїти якнайкраще — дуже важливо для молоді. Славна Україна наша героїчними сторінками історії, мужністю борців за її волю. Згадуються слова Тараса Шевченка, які мають закарбуватися у свідомості кожного українця:

Все розберіть… та й спитайте

Тоді себе: що ми?..

Чиї сини? Яких батьків?

Протягом багатьох років нас намагалися зробити людьми без роду і племені, а сьогодні наше прагнення знати своє героїчне минуле свідчить про духовне відродження нашого народу, про його славу і могутність.
       Вчитуюся у слова «Рідна земле моя, ти козацькою славою щедра», і мимоволі хочеться задуматися про минувшину, відшукати своє коріння, знайти ту силу, яка дасть наснагу жити в сьогоденні, любити свій народ, свою рідну землю. Справді, однією з найславетніших сторінок історії України є козацька доба, її довго намагалися замовчувати, але все одно пам’ять про неї передавалася від одного покоління до наступного в народних піснях, легендах, думах, вона жила у свідомості людей, викликала повагу й захоплення.
       До епохи козаччини не раз зверталися у своїй творчості багато українських письменників, поетів, істориків, і завдяки їм у співвітчизників пробуджувалася національна свідомість, патріотичні почуття. Згадаймо принаймні поезії Т. Шевченка, творчість П. Куліша («Чорна рада»), Лесі Українки («Бояриня»), Ю. Мушкетика («Яса», «На брата брат»). А завдяки неперевершеним дослідженням видатних істориків М. Грушевського, Д. Яворницького ми маємо уяву про ті часи, коли зароджувалося козацтво, дізнаємося про звичаї, традиції козаків, про їх служіння рідній землі.
       Споконвічна мрія українців про волю і незалежність теж передавалася від покоління до покоління, тому нарешті й здійснилася. Втім, представники старшого і молодшого поколінь іноді по-різному сприймають історичний досвід. З цього приводу цікавою видається поема Б. Олійника «Урок». У характері ліричного героя поеми знайшло відображення поєднання того, що йде з глибини віків, із тим, що дала епоха сучасна. У творі зіставлені два часові плани: події другої світової війни та життя сьогодення. «Урок» написаний у формі діалогу батька із сином — людей, близьких кровно, але різних за своїми світоглядними позиціями, зокрема, різним є їхнє ставлення до історичного минулого. Та найвиразніше в «Уроці» звучить мотив пам’яті:

Пам’ять віри. Пам’ять роду.

Пам’ять прапора і серця.

Лиш по пам’яті в людині

Пізнає Людину світ.

         Автор утверджує думку про необхідність прилучати молоде покоління до історичного досвіду батьків, закликає пам’ятати про загиблих у боротьбі з темними силами. Ліричний герой Б. Олійника вбирає у себе минуле, бо відчуває себе ланкою безперервного історичного процесу.

         Ще в глибоку давнину виник звичай вести літописи, хронології роду, щоб передати нащадкам пам’ять про їхніх предків. Кожне наступне покоління розповідало про себе. В архівах зберігається чимало таких хронік. Вони дають цінний матеріал не тільки для вивчення того чи іншого роду, а й певних суспільних явищ. Адже люди, сім’ї, династії були учасниками важливих історичних подій. Метафорично висловлює думку про зв’язок поколінь поет Василь Симоненко, який очима спадкоємця дивиться на історію своєї країни:

Щось у мене було

І від діда Тараса,

І від прадіда —

Сковороди.

          Родина схожа на дерево. Від діда-прадіда-походять і розвиваються діти, онуки й правнуки за тією ж закономірністю, що й гілки від стовбура. Так виникла традиція родовідних (або генеалогічних) дерев, які поширилися у мистецтві багатьох країн, у тому числі й українському. На жаль, сьогодні цю традицію втрачено. Але залишається прагнення молодих продовжити батьківську справу, підтримати честь свого роду.

. Я – українка, і я пишаюся цим. У моїх судинах тече гаряча козацька кров, мої предки боролися за незалежність, дивлячись смерті прямо у вічі; мої прабабусі співали веснянки, сплітали барвінок у віночки, низько-низько вклонялися землі та дякували їй, що годує їх, пестить, оберігає. Сьогодні про це вже ніхто не згадує. Всі ніби змовилися: байдуже заплющують очі та відвертаються. Відвертаються від власної матері, яка дала їм життя! Ваші ж ноженята торкалися її землі, коли робили перші кроки! Але ж саме ваші ноги затоптували беззахисні, ніжні квіти…

Я – доросла, і я маю право висловити свою думку. Я б мовчала, але сльози на очах не дозволяють мені це зробити. Я молю Бога і не втрачаю надії, що ви, брати і сестри, зрозумієте, що втрачаєте. Невже ваші душі настільки черстві?! Ніхто нічого не відбирає у вас, лише об’єднайтеся заради порятунку розуму й душі.

Коли емоції переповнюють мене, я беру в руки папір і олівець. Мене дійсно турбує те, що діється навколо. І я не можу більше мовчати! На папері слово за словом з’являються мої думки, які, я сподіваюся, не залишать вас байдужими. І я не боюся висловити те, про що думаю.

Замовкли. Немає вже ні «за» тепер, ні «проти».

Немає і минулої у нас вроди.

Ми – українці, та без гордості в словах.

За що ж боролись наші предки на мечах?

За волю, славу і могутність України,

За мову і за пісні солов’їні!

Однак тепер серед простого люду

Ніхто не заспіває пісню в скруту.

Замовкли, поховалися й принишкли,

Відкрили всі свої безглузді книжки.

Хоч слово б з вуст! Та ні, вони мовчать.

Чому вони дітей своїх навчать?

Мені б хоч на хвилинку в те минуле!

Життя гуло, неначе повний вулик,

Де козаки з пістолями, шаблями

Ворожу кров місили під ногами!

А зараз вільні ми і наші браття,

Але бракує всім тепер завзяття…

Байдужі навіть ми до власної країни!

Байдужі нам прекрасні гори і рівнини…

Хтось пильнував, хтось цю красу любив,

Ціною власного життя це боронив!

Шевченко наш життя своє віддав,

Але майбутнього такого не чекав.

Соромимо ми предків і себе,

Лунає щира пісня де-не-де…

Мені б хоч на хвилинку в те минуле,

Де душі ще живі, ще не поснули…

Погляньте на карту України!
На ній маємо зазначені межі української землі, де з давніх-давен жив і живе наш український народ. Є найбільша ріка – Дніпро. А на Дніпром, на правій його березі, лежить місто Київ. Звідси взяла свій початок наша держава. Київ – найдавніше і найкраще українське місто.
Наші князі, починаючи від Святослава-Завойовника, постійно воювали з печенігами, яких розбив Ярослав Мудрий. Він зроби це так, що печеніги не мали сили нападати на українські землі, а ще й знищили їх нові степовики монгольського племені – половці. А ще наші землі хотіли загарбати поляки, росіяни, татари, турки.
        Одним із найвідоміших князів України був Володимир Великий. Він же “ясне сонечко України” насамперед взяв усі українські землі під свою руку, і вся Україні мала тільки йому коритися. Він також повідбирав землі, що раніше завоювали ворожі сусіди. Наприклад, на заході прилучив Червенські та й інші міста, від литовців узяв Побужжя (землі над Бугом), а також прилучив до своєї держави українську землю за Карпатами. Злучивши так усі українські землі в одне ціле, князь Володимир забезпечив їх від ворогів. Одних ворогів переміг. А з іншими помирився так, що Україна мала спокій. Він жив у згоді з сусідніми народами й державами, як от з поляками, греками, болгарами, чехами й мадярами. Та час від часу на наші землі нападали печеніги від сходу. З ними зводив Володимир численні бої.            Невдовзі Росія зруйнувала Запорізьку Січ і скасувала гетьманство. Тоді настали важкі часи в Україні. Козаки стали звичайними московськими солдатами або хліборобами, а давні хлібороби, селяни, стали кріпаками, попросту невільниками дідичів на московський спосіб. Селянин мусів відробляти панщину і був власністю свого дідича, який міг його навіть продавати кому хотів, а селянин без дозволу пана не смів навіть полишити села. Одночасно Москва почала викорінювати всякі прояви свідомості в народі. Старалися робити так, щоб українці забули хто вони, і що не було ніякої різниці між москалями й українцями, бо москалі проголошували думку “що українці й москалі – то один народ”. Вони заборонили вчити у школах українською мовою і вживати мову привселюдно. 
       Але не всі з наших славних предків підкорилися цим умовам.
І через це у 1918 році було проголошено Західноукраїнську Народну республіку. За нашу волю боролися також такі відомі люди, як Ярослав Мудрий, Святослав Хоробрий, князь Олег, Володимир Мономах, князь Ігор, князь Ярослав, перший український король Данило, Іван Підкова, Самійло Зборовський, Косинський та Наливайко, Петро Конашевич-Сагайдачний, гетьман Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Мазепа, Павло Полуботок, Тарас Шевченко. І.Франко, Л.Українка, В.Сосюра, П.Куліш, Г.Сковорода, Іван Нечуй-Левицький та безліч інших. Усе це означає, що багатьом людям було неоднаково, якою буде доля Батьківщини. 
Але нашу державу завоювали інші народи тому, що у предків була низька свідомість того, що вони патріоти рідної країна, які не будуть підкорятися загарбникам.
       Виникає нагальна потреба в освіченості народу, адже такий народ неможливо перемогти. 
      Тому таким питанням, як освіта в нашій державі, єдність народу, взаємоповага, потрібно приділяти якнайбільше уваги. Приклад такої єдності, любові, взаємної поваги ми побачили минулого року на майдані Незалежності. Я вважаю, що ті події Помаранчевої революції багато змінили в нашому житті. Врешті-решт піднялася свідомість народу, на майдані панувала любов, повага, дружба, взаємна підтримка. Для мене ця життєва ситуація стала зразком боротьби за підтримку позитивних вчинків, за досягнення мети мирним шляхом. Я вважаю, що події Помаранчевої революції зробили те, до чого стільки літ прагнули наші славні предки, які відстоювали свої права, волю, та право людини на власний вибір майбутнього життя в державі. І тільки спільно, у єдності з усіма, можна досягти позитивних змін у розвитку нашої України, щоб було, як у тій пісні: “Разом нас багато, нас не подолати…”
Тож, обнімімось, брати мої!

«Наша сила в єдності… » – скажи зараз такі слова любому перестрічному українцю, і він миттю тебе засміє, ще й покрутить пальцем біля скроні. « – Та про яку єдність ти торочиш?! Он, глянь, у нас політики до єдності у Верховній Раді дійти не можуть, а ти хочеш, щоб народ єднався… Не бійся, як Україну дерти, вони знають що робити, людей розводити, як бджіл, теж вміють, вже тоді і єднаються…»

         Єдність… Вона іноді з’являється між людьми, але пропадає через матеріальні та особисті проблеми. Як це не банально, проте тут часто звинувачують нестабільне економічне становище, брак коштів. 
Сидячи перед блакитним екраном, не в перший раз з’являється заздрість, коли чуєш про страйки в Німеччині, Англії, Франції, чи у нашої сусідки – Польщі. Затримали зарплату на один день – страйк!!!! А у нас місяцями не виплачується, а ми мовчимо. Не буде ж одна людинка стояти з плакатом на площі! 
       А кажуть, вина всьому – наша ментальність. Українець по натурі – індивід. Він не вміє працювати колективно, що не раз доводиться бачити як у моєму тісному оточенні, так і у загальній структурі країни. Отже, термін « мурашник» до нас ніяк не застосовується, бо не вміємо триматися купки, а розбігаємося, куди кому…
         Можливо, це через ту психологічну травму, яку не так давно ми зазнали. Славнозвісний Радянський Союз… Я би це швидше назвала «Великою побрехенькою», якою вдалося задурити немало наших земляків і сусідів. 
Люди будували комунізм… Усі вірили, що настане нова ера, життя зміниться… Вони йшли будувати заводи, зводили споруди, – усе це завдяки своїй ідеї, надії на краще існування. І розчарувалися, глибоко розчарувалися.. 
І як кажеш « .. єднаймося..», то питання – навіщо? Що це змінить?

І почала вона співати: « Разом нас багато, нас не подолати». І зрозуміла маленька країна – що вона – сила. І повірила маленька країна в себе. І дала дзвінкого шпіца ворогу, який і так всох від заздрості.
І перемогла вона. Вибрали одне лихо в правителі.
Але не вгадала країна, пошилася в дурні. Лихо є лихом, навіть якщо вибирати з усіх найменше. Не оправдало воно надій громадян, і стало їм соромно. Як хтось нишком згадував про революцію, вони ховали геть очі, і казали, що не були на майдані. І ворог тішився, і злорадствував. 
І розмовляла жителька маленької країни з своєю донькою. Та запитала: « Мам, але ми всі прогадали… Шкода, що стільки коштів люди витратили, енергії, здоров’я на це. І ніякого результату… Хіба розчарування..»
І матір відповіла: « Ні, доцю, це все є дуже добре. Ми побачили, що можемо. Ми єдині, ми всі – велика родина. І неважливо, за що ми боролися, головне, – що зробили це разом. Правитель і так поміняється, але ми і наші нащадки пам’ятатимуть це повстання. 
Я щаслива, що була там, і впевнена, що ніхто про це теж не шкодує…. . »
Отже, ми можемо, якщо захочемо. Об’єднаємося, коли цього прагнемо. Ми одна родина, навіть якщо ділимося на регіони. Ми – сила, і нас бояться. Ми можемо, але це ще не всі знають….. . 
Але ми докажемо і покажемо…

Наш український народ — це дуже давня нація і живе він на цій святій землі уже багато тисяч років. А тому у людей виробилися за багато тисячоліть певні звички, традиції, писані й неписані закони, за якими відразу можна впізнати українця серед сотень інших націй і народностей. Тож ці риси характеру і поведінки стали національною ознакою.

Так, це працелюбність, любов до праці, бажання вчитися, все мати і все вміти. І хоч одна людина всього вміти і всього зробити не може, та в гурті, в колективі — це можливо. Ось, наприклад, українці завжди любили землю, бо вона в нас родюча, що не посієш, те вродить. То як можна таку землю не любити? Тому працювали на землі, обробляли, вчилися сіяти, збирати. Стали землеробами та ще й дуже вправними

А ще українці свободолюбний народ. Понад усе наші люди люблять волю, щоб їхній праці і життю ніхто не заважав. Бо сам народ миролюбний, цінує мир і спокій, ніколи не завойовував чужих земель, хоча сам страждав від набігів різних войовничих народів і змушений був проганяти ворогів зі своєї землі.

Наш народ — добрий, гостинний і щедрий. Українці дуже постраждали від голоду у тридцяті роки минулого століття. Тому завжди зустрічає друзів із хлібом-сіллю, підносить його на вишитому рушникові. Адже рушник — наш оберіг. Це вже стало нашою давньою традицією, звичаєм. Українці своїм обов’язком вважають нагодувати людину, яка зайшла до хати, дати напитися перехожому. Так повелося з давніх часів і дійшло до нас. Це говорить про високу культуру нашого народу.

Українці — світлі душею люди, мов діти. Вони вміють бачити і творити красу. Тому серед них так багато поетів, співаків, художників, казкарів… А скільки є в нашого народу казок, повір’їв, легенд, дум, прислів’їв та приказок — на всі випадки життя! От, наприклад: «Із щастя та горя скувалася доля», «До свого роду — хоч через воду», «Чоловік у домі — голова, а жінка — душа». Українських сумних та веселих пісень не перелічити — це все світла, добра і щира душа мого народу.

Глибоке коріння — високе гілля… Це ми, діти, пишна крона цього дерева. Усі братики і сестрички, друзі, однокласники, знайомі, одне покоління — усі ми — це і є те високе гілля, майбутнє кожного роду, всієї України. Адже наша держава Україна — рідна ненька всього українського народу, який пустив глибоке коріння в її землю ще від роду людського, багато-багато тисяч років тому і досі живе тут, на своїй рідній землі.

Я пишаюся тим, що я – українка. Хоч і перерахувала лише позитивні сторони України. Це не означає, що я люблю свою країну за щось, я люблю її попри все. Просто змалювала Україну з оптимістичної точки зору. Не мені тепер судити.

«Україно, ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова…

Громотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права»

                           (Василь Симоненко)

Я вірю в те, що колись будуть умови для здійснення заповіту Тараса Шевченка і він нарешті «полине до самого неба молитися…». Нехай надія живе у серцях кожного українця, не має різниці, чи це дитина, чи дорослий, чи людина похилого віку. Не варто перейматися, чи це буде бідний, чи багатий матеріально. Важливо те, що одного разу дух українського народу пробудиться, прокинеться і більше ніколи, незалежно від обставин, не засне.

Переступивши поріг третього тисячоліття, ми усвідомлюємо, що маємо національну самостійність, національну самосвідомість, національну мову, національну культуру, національну ментальність, волю до здійснення національної мети, національну державу. Нарешті відчуваємо себе не натовпом, що змушений жити на певній географічній території, а народом, спільнотою громадян. Ми продовжуємо змінюватися і розвиватися, ми відчуваємо себе справжніми господарями на своїй рідній землі, про що мріяв колись тарас Григорович.

Можливо, для когось слово Шевченка – урочистий ритуал, обряд, який просто, не задумуючись, відтворюєш, а саме: прочитав поезію, не пропускаючи її через власну душу, серце. і ніяких роздумів, душевного трепету, хвилювання. Просто звучить поезія Кобзаря для порожньої аудиторії, для пустих очей, кам’яних душ… А для мене його слова – це клич, набат, що проникає в душу, совість, серце, примушує його битися схвильованіше, гучніше. І я, читач і шанувальник поетичного дару Шевченка, щаслива, що маю сотні, тисячі однодумців як в Україні, так і далеко за її межами. Адже на його слово-клич справді, обізвалися тисячі небайдужих людських сердець. Саме це слово-поклик взяли на озброєння українські патріоти-рухівці, студенти, передова молодь, проводячи політичні акції, протести, голодування… Завдяки його полум’яному заклику, ми збудували незалежну Україну, яка є і буде рідною ненькою для всіх її дітей.

    Замисліться над долею українського народу, допоки юдофоби не роздерли Україну вщент! Якщо ви вболіваєте за те, щоби українська нація не звиродніла в християнській глобалізації під зверхністю жидів, зробіть свій патріотичний внесок до відродження національної свідомості та розбудови могутньої та істинно незалежної України! 
    Кому, як не нам, втілити в життя найзавітне прагнення наших праотців – бути вільними й незалежними на теренах своєї держави, та покласти край знедоленню українців на Священній Землі наших Праотців!

Давайте наповним наш келих по вінцяЗа нашу державу, за наших людей.Не падайте духом, мої українці,Нам краще, ніж дома, не буде ніде!